ЯЧМІ́НЬ1, меню, ч.
1. Злакова рослина, зерна якої використовують для виготовлення круп, борошна, на корм худобі, а також як сировину для пивоварної промисловості. Там бачиш широкі лани, вузькі з високими межами ниви, які аж ясніють золотавою пшеничкою і ячменем, срібним колоссям жита та повійним гнучким вівсом (Кобр., Вибр., 1954, 83); Ячмені почали половіти, немов сивина старості злегка торкнула буйну рослинність землі (Коцюб., І, 1955, 245); Соловейко щебече, кажуть, поки ячмінь почне колос викидати (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 338); Сіє [колгосп] жито, озиму й яру пшеницю, ячмінь, овес, просо, цукрові буряки, соняшники… (Вишня, І, 1956, 364).
2. Зерно цієї рослини. Якось в нас солі не стало на страву, От і запріг я кобилу лукаву; Четверть ячменю насипав на віз, Сам примостився й у город повіз (Щог., Поезії, 1958, 124); Я часто й спав у насінні,— в житі, в просі, в ячмені й горосі на печі (Довж., І, 1958, 281).
ЯЧМІ́НЬ2, меня́, ч., мед. Гнійне гостре запалення волосяного мішечка вії і сальної залози краю повіки. Всі його знали в школі: завжди в нього як не ячмінь на оці, то чиряк на шиї (Вас., II, 1959, 148).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 661.