[Спа́сова] (Бо́жа) борода́ = борода́ Во́лоса = Во́лосова (Іллє́ва, І́лькова) борода́ = сирі́тська до́ля — пучок незжатих стебел, який звичайно зв’язують на кінці зжатої ниви женці після жнив («спасові борідки») як ритуальний субстрат Божої бороди (тому й тримали її під іконами, Богами); це була жертва богові Спасу; верхні колоски надламували, виминали з них зерно і сіяли між корінням залишених рослин, примовляючи: «Роди, Боже, на всякого долю — і на бідного, і на багатого!» (звідси, можливо, й сирі́тська (людська́) до́ля); народні назви в різних місцевостях — перепі́лка, перепели́ця, коза́ або ца́пова борода́ (перші дві вказують на «бороду» як останній притулок для птахів, третя — на притулок польового духа, який у дохристиянських віруваннях уявлявся козою); символіка пучка ще дохристиянська — людська доля, цапова (дідова) борода, Перуну на бороду (див. ще обжи́нки); з житнім духом, польовиком, пов’язаний і останній (дожинковий, іменинний) сніп, який приносили на тік або додому, освячували на Спаса і ставили на почесному місці в хаті, під образами, зберігаючи до Нового року; його називали іменинни́ком (або ді́духом, ді́дом); разом зі снопом нібито приносили додому й хлібне божество, польовика (тому сніп поставав іноді у вигляді одягненої ляльки).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 574.