БАЛА́ЧКА, и, ж.
1. Те саме, що розмова. І прийшли вони до мене З серцем щирим для балачки (Сам., І, 1958, 180); В сусідньому купе були чутні балачки (Панч, II, 1956, 272); // рідше. Пуста, беззмістовна балаканина. Осла взнаєш по вухах, ведмедя — по кігтях, а дурня по балачках (Укр.. присл.., 1955, 254); — Досить балачок. Треба діло робити. Час не стоїть (Головко, II, 1957, 465).
Балачки́ розво́дити — вести пусту розмову. — Виймай, виймай.., — засміявся і Прохор, — ставляй її [пляшку] сюди. Чого було й розводить балачки? (Мик., II, 1957, 92).
2. тільки одн., розм., заст. Говірка, діалект. [Гнат:] Знайомий голос і балачка чисто запорозька. Хто ти? (К.-Карий, II, 1960, 287); [Прокуратор:] Був іонійський діалект, аттічний, ще не знаю там який, — що не письменник, то й балачка інша, — але гартованої міцно мови.. не мали греки зроду (Л. Укр., III, 1952, 450).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 96.