БІДА́ХА, рідко БІДА́ГА, и, ч. і ж. Той, хто зазнає або зазнав якоїсь біди, кривди, прикрості; бідолаха. Прийшлось бідасі пропадать (Греб., І, 1957, 43); До пана спершу прилетів гонець, А там і бранця привезли, бідаху, Що тріпотався од дурного страху (Рильський, II, 1956, 25); [Кирило:] Пізнав [Харко], бідага, що вигодував гадюку коло свого серця, пізнав — та пізно вже… (Мирний, V, 1955, 142).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 176.