БІЛИ́ЛО, а, с.
1. Біла мінеральна фарба, яка не розчиняється у воді. Рами цинковим білилом Артем красив (Кучер, Чорноморці, 1956, 34); Раніше [карбонат свинцю] широко застосовувався для виготовлення білої олійної фарби.., відомої під назвою свинцевих білил (Заг. хімія, 1955, 578).
2. розм. Картина, написана білилом. Сепія й китайське білило "Серед товаришів" [Т. Шевченка] довгий час ототожнювалась з сепією "Тріо", але це зовсім різні твори (Життя і тв. Т. Г. Шевченка, 1959, 346).
3. тільки мн. біли́ла, и́л. Біла речовина, що застосовується як косметичний засіб для фарбування обличчя. [Анна:] Як хочеш, я білил тобі позичу, бо в тебе навіть і чоло червоне (Л. Укр., III, 1952, 349); Білила на лиці ще мертвили шкіру, надаючи йому страшного вигляду (Ільч., Серце жде, 1939, 389).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 182.