ВДВІ́ЙЦІ (УДВІ́ЙЦІ), ВДВІ́ЙЗІ (УДВІ́ЙЗІ), присл., діал. Вдвох. Була собі стара баба; жила вона удвійці з онукою (Україна.., І, 1960, 233); На моє жадання оповідає він мені про море і його красу, а за те я мушу йому оповідати, коли ми йдемо вдвійці, про своє минуле життя (Коб., І, 1956, 263); Прокіп мене дожидає. Перейме та постоїмо удвійзі, погорюємо обойко (Вовчок, І, 1955, 128).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 310.