ВЗУВА́ТИ (УЗУВА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., ВЗУ́ТИ (УЗУ́ТИ), взу́ю, взу́єш, док., перех. 1. Надівати на ноги взуття. Ніна швидко взуває свої високі боти. (Донч., V, 1957, 328); — На, хоч мої старі чоботи узуй… (Мирний, II, 1954, 298).
2. Забезпечувати взуттям. В Кракові за барвисті гетьманки Бараболя одягнув і взув підполковника (Стельмах, Кров людська.., І, 1957, 264); І з-під рук її виходять заготовки для взуття.. В очі сяйва б’ють потоки… Взує Київ весь вона, комсомолка синьоока (Сос., Близька далина, 1960, 25).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 347.