ВИЗНА́ННЯ, я, рідко ВИЗНАТТЯ́, я́, с. 1. Дія за знач. ви́знати 1-3. — Визнання нас французами — питання днів. — А що нам з того визнання? Яка користь? — Як це! — навіть посміхнувся Павло. — Та вже сам факт виходу на міжнародну арену (Головко, II, 1957, 484); По його [Павла] визнаттю, продумавши, стала громада радитись — що робити (Вовчок, І, 1955, 175).
2. Те, в чому хто-небудь признається. У дворі було тихо, ніби дівчина скам’яніло стояла на своїм місці.. А можливо, вона спересердя кусала губи, що не пощастило їй видобути від нас визнання, хто ми (Досв., Вибр., 1959, 87).
3. Загальна позитивна оцінка кого-небудь в суспільстві. Панас Карпович Саксаганський мав щастя здобути собі всенародне визнання (Рильський, III, 1956, 346).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 399.