ВИМО́ТУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́МОТАТИ, аю, аєш, док., перех. 1. Мотаючи з чого-небудь або на щось, витягати звідкись. Але ось волосінь перестала розмотуватись. Дідусь для чогось посмикав за неї і тоді тільки почав вимотувати на борт баркаса (Збан., Мор. чайка, 1959, 66); Засушені телеграфісти вимотують з морзе білі.. стрічки (Ю. Янов., I, 1958, 68); * Образно. Любов Прохорівна знайшла якусь нову нитку свого життєвого клубка й вимотувала її, замріяна (Ле, Міжгір’я, 1953, 75).
2. перен. Знесилювати, виснажувати кого-, що-небудь, тримаючи в безперервній дії, роботі, напруженні і т. ін. Широко застосовувати треба засідки. Не давати ворогові в лісі відпочивати, вимотувати його всіма силами (Шиян, Партиз. край, 1946, 192); Було вирішено прийняти бій, вимотати німецькі об’єднання (Рибак, Час.., 1960, 361); // безос. Здорово вимотало за дорогу хлопця (Гончар, II, 1959, 128).
3. Розмотуючи що-небудь, звільняти когось, щось. — Ой Лисичко-сестричко! — кричав бідолаха.. — Ану, добувай свої три міхи хитрощів і вимотуй мене із зашморга (Фр., IV, 1950, 77).
◊ Вимо́тувати (ви́мотати) жи́ли (си́ли) — виснажувати, знесилювати. І враз на мить згадалися.. довгі роки безпросвітної роботи, що вимотувала жили й випивала кров з обличчя (Донч., I, 1956, 123); Ці дияволи [тюремщики] вимотали з мене всі сили (Хотк., I, 1966, 175); Вимо́тувати (ви́мотати) ду́шу (кишки́, не́рви) — змучувати, надокучаючи чим-небудь неприємним, в’їдливим. Чи знав же він, що хлопець стане йому карою, невблаганним слідчим, який нічому не вірить, про все допитується, кожну дрібницю хоче з’ясувати і вимотує душу щоденно, щохвилинно? (Мик., II, 1957, 322); Думала [Христя]: от і піймайся такому в невістки, — усі з тебе кишки вимотає… буде гризти, поки загризе (Мирний, III, 1954, 53); — Геть-чисто моєму чоловікові нерви вимотав [Петро] (Головко, I, 1957, 454).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 435.