ВИПИХА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВИ́ПХАТИ, аю, аєш, док., перех., розм. 1. Пхаючи, примушувати кого-небудь вийти звідкись, кудись. Уляна з кулаком на дорогу випихає Андрійка за двері (Коцюб., І, 1955, 441); Господиня дає горщик з борщем, що він [хлопець] уже його сьорбав третій день, і випихає в темну хижку (Панч, II, 1956, 451); Три жінки в нерішучості зупинились біля дверей, випихають одна одну наперед (Цюпа, Назустріч.., 1958, 317); Пані випхала тоді Настю за двері (Вовчок, І, 1955, 265); * Образно. Невістку свою в найми випхала [Конониха] (Григ., Вибр., 1959, 317); // Пхаючи, витискати, висовувати, вивозити поперед себе. Надибала [Маріка] качалку, за качалку — тарах по віконцю, випихає солому (Вас., II, 1959, 217); Ліля і Марія випхали перед собою до їдальні крісло-коляску, де напівлежав Геннадій (Вол., Місячне срібло, 1961, 89).
2. перен. Віддавати (заміж). — Вона [мати] тебе випихає на троє дітей, аби не за мене (Барв., Опов.., 1902, 233); — Мудрості великої не треба, щоб випхати дочку заміж (Чаб., Балкан. весна, 1960, 459).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 452.