ВИСЛИЗА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВИ́СЛИЗНУТИ, ну, неш, док. 1. Поковзом, сковзаючи, випадати, вириватися з чого-небудь, з-під чогось. Ось і крута кремениста дорога, камінці вислизають з-під ніг, щезають у прірві (Мур., Бук. повість, 1959, 184); Федір незчувся, коли в його клунок вислизнув з рук і посунувся по спині додолу (Мирний, IV, 1955, 224); З Тимкової долоні вислизнула коса (Тют., Вир, 1964, 473); // перен. Не триматися (в пам’яті, і т. ін.); зникати. Слово, оте потрібне, оте єдине певне слово, яким треба б їй рушити вперед свій виступ, вислизнуло з пам’яті (Вільде, Сестри.., 1958, 556).
2. Швидко і непомітно виходити, вибігати звідки-небудь. Він швидко одягається, кладе в кишеню посвідчення, вислизає з майстерні (Стельмах, Кров людська.., І, 1957, 80); Казанцев тихенько підвів Олесину голову, взяв шапку й тихо, по-котячи, вислизнув з хати (Н.-Лев., III, 1956, 156); З затишного дупла вислизнув на полювання тхір (Донч., II, 1956, 7); // Швидко і спритно вириватися, звільнятися від кого-, чого-небудь або з чогось. Партизанські групи, безперечно, досвідчені, вони вислизнуть навіть від полку солдатів, сховавшись у хащах, у болотах (Автом., Коли розлуч. двоє, 1959, 364); — Мамо, я, мабуть, піду до дівчат, — вислизнула Маруся з материних обіймів (Добр., Очак. розмир, 1965, 186) ; // перен. Спритно виходити зі скрутного становища. Слухав-слухав Змій Гаврило Та й говорить: — Добре діло! Молодець ти хоч куди, Завжди вислизнеш з біди! (Перв., II, 1958, 521).
◊ Вислиза́ти (ви́слизнути) в’юно́м (вуже́м) — дуже спритно вириватися, звільнятися. Обминаючи загони й пости Жолкєвського, вужем вислизаючи від його погоні, Лясота прямував на Січ (Ле, Наливайко, 1957, 196); Де й та сила взялася в невеличкій легкій дівчинці. Вперлася йому [Мусієві] в груди обома руками, напружилась гнучкою лозинкою і вислизнула в’юном (Речм., Весн. грози, 1961, 137).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 488.