ВОРКОТУ́Н, а́, ч. Той, хто має схильність воркотати (в 4 знач.). — Не.. дивись на мене як на старого воркотуна, котрий одно бурчить, одно вурчить [воркоче] (Мирний, І, 1954, 221); Брати Калиновичі.. вели життя.. правильне.. Це не було життя.. кабінетних воркотунів (Фр., VI, 1951, 201).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 738.