ВІВЧА́РИК1, а, ч. Зменш.-пестл. до вівча́р 1. Вівчарик на герлигу похиливсь (Щог., Поезії, 1958, 101); Ой як будуть вівчарики Білі вівці пасти, Будуть мої співаночки За кресаню класти… (Коцюб., II, 1955, 322).
ВІВЧА́РИК2, а, ч. Дрібний перелітний співучий птах жовтувато-зелено-сірого забарвлення, із шилоподібним дзьобом. Далеко запідпадьомкала перепілочка, і раз у раз висвистував вівчарик (Стор., І, 1957, 140); На різні голоси славлять весну дрозди, коноплянки, вівчарики, щиглики. (Коп., Як вони.., 1961, 8).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 551.