ВІДПЛА́ЧУВАТИ, ую, уєш, недок., ВІДПЛАТИ́ТИ, ачу́, а́тиш, док., кому. Віддячувати за послугу, добре ставлення. Я любив молодого лікаря, як брата, а він відплачував мені тим же (Збан., Ліс. красуня, 1955, 60); [Андрій:] Варто ж би й відплатити самій хоч раз за всі послуги (Л. Укр., III, 1952, 721); // Мститися за вчинене зло. Дряпнула Бурка по серці така фальшивість приятеля, завзявся відплатити йому (Фр., IV, 1950, 83); Куля Перетяла її життя, але Вперед пішли солдати, і зім’яли Ворожу силу, й відплатили гідно За смерть сестри (Рильський, II, 1956, 219).
◊ Відпла́чувати (відплати́ти) стори́цею: а) дуже щедро віддячувати за зроблену послугу, добрий вчинок. Земля любить, щоб її доглядали, тоді й людям сторицею відплатить (Цюпа, Назустріч.., 1958, 367);
б) дуже жорстоко мститися за вчинене зло. За смерть Ніни та її батька партизани відплатили сторицею (Д. Бедзик, Плем’я.., 1958, 65); Відпла́чувати (відплати́ти) тіє́ю ж моне́тою див. моне́та.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 619.