ВІН, його́ (з прийм. від ньо́го, у ньо́го і т. ін.), займ. особ. 3-ої ос. одн., ч. 1. Уживається на означення предмета мовлення, вираженого іменником чоловічого роду однини в попередньому реченні або після цього займенника. І наверзлось мені, що оце і є він, шлях мій (Вовчок, VI, 1956, 228); [Потоцький:] Як вовка не держи, він в ліс втече при першій нагоді… (К.-Карий, II, 1960, 278); Всі з острахом одхилялись од нього [Матюхи] й давали дорогу (Головко, II, 1957, 133); Я пану вимурував дім І свій проклін лишив на нім (Павл., Бистрина, 1959, 52); // У сполуч. із сам виділяє певний предмет мовлення з ряду йому подібних. Він почув гордість, самоповагу, наче не панич Льольо, а сам він оживить мертві стіни сахарні [цукроварні] (Коцюб., II, 1955, 36); // У сполуч. з часткою ось (от) набуває вказівного характеру. [Орфей:] Де се мій клевець? Ой Амфіоне, поможи шукати! Я щось не бачу… Ось він… (Л. Укр., І, 1951, 452).
2. тільки род. в. Уживається в значенні присвійного займенника. Пізнати дурного по сміху його (Номис, 1864, № 6491); Ловила й Катря на собі його погляд не раз — настирливий (Головко, II, 1957, 193).
3. Виступає в значенні частки з відтінком неозначеності в словосполуках типу неха́й (хай) йому́ біс, хто (біс і т. ін.) його́зна́є, чорт його́ бери́.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 676.