ВІ́НИК, а, ч. Зв’язаний жмуток віниччя, лозин, гілок для підмітання долівки, підлоги, обмітання чого-небудь тощо. Ухопила [Оксана] віник та давай хату мести… (Кв.-Осн., II, 1956, 431); Ряженко обмів у сінях віником чоботи, збив шапкою сніг з чумарки (Мик., II, 1957, 284); В лазні ми з шофером парились самі.. Ми нахльостались віником, надихались парою, скільки нам хотілось (Ю. Янов., І, 1958, 383); * Образно. Між гребенкуватими стріхами.. розчепірюються віники мідяних антен (Рудь, Гомін.., 1959, 85).
◊ До нови́х ві́ників пам’ята́ти — дуже довго пам’ятати. — Даймо йому доброї прочуханки, щоб пам’ятав до нових віників, — загукали бурлаки (Н.-Лев., II, 1956, 203); Хоч ві́ником мети́ — нікого, нічого немає; пусто. Пусто було і на Ринковій площі, хоч мети віником (Козл., Ю. Крук, 1957, 228).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 677.