ВІ́ШАТИ, аю, аєш, недок., перех. 1. Надавати чому-небудь висячого положення. Старости й дружки вішають через плече рушники (Н.-Лев., II, 1956, 430); І приносять [люди] із школи карту. Тихо вішають на стіні (Мал., За.. морем, 1950, 169).
◊ Ві́шати го́лову (но́са) — журитися, вдаватися в розпач, утрачати надію. — Не вішай голови. Візьми себе в руки (Кучер, Чорноморці, 1956, 18); — Нічого, товариші, — підбадьорював він. — Носа не вішати. Знайдемо кошти! Мусимо знайти на цю справу [експедицію]! (Донч., II, 1956, 22); Ві́шати соба́к на кого — звалювати вину на когось; обмовляти. І кожний, кому тільки не ліньки, може ображати його, вішати на нього всіх собак, обмовляти (Коз., Сальвія, 1959, 184); Хоч соки́ру ві́шай див. соки́ра.
2. Страчувати через повішення. А ти, всевидящеє око! Чи ти дивилося звисока.. Як мордували, розпинали І вішали (Шевч., II, 1953, 282); Коли мене паразити візьмуть вішати, я буду їм уголос читати слова батька Тараса (Ю. Янов., І, 1958, 309).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 692.