ВІ́ШАТИСЯ, аюся, аєшся, недок. 1. Займати висяче положення; підвішуватися.
◊ На ши́ю ві́шатися кому — нав’язуватися кому-небудь (про нескромних жінок). Чимало вони світу пройшли — і усюди ж то дівчата їм на шию вішались (Кв.-Осн., II, 1956, 430); Тут сама набивалася йому, трохи не на шию йому вішалася, поки з нею одружився, а в кілька неділь по весіллю покинула його (Фр., III, 1950, 179).
2. Кінчати життя самогубством через повішення. [Любов:] Пам’ятаєте, в одному романі Золя маляр вішається з розпачу, бо не може барвами змалювати свій ідеал (Л. Укр., II, 1951, 10).
◊ Хоч ві́шайся — уживається для вираження відчаю, безсилля у зв’язку з неможливістю вийти з важкого становища, зробити що-небудь. Ну, хоч вішайся, хоч крізь землю провались на якийсь час, щоб усі ті злі язики примовкли (Коз., Сальвія, 1959, 211); — Нудно мені стало в Криничках, як ви пішли. Так нудно, що хоч вішайсь (Гончар, II, 1959, 246).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 692.