ГАЙ1, га́ю, ч. Невеликий, нерев. листяний ліс. На широкому острові між Старим та Новим Дніпром зеленіють сінокоси, цілі гаї вільхи та верб, розкидані кущі верболозу (Н.-Лев., II, 1956, 384); Немає тут [в Америці] березових гаїв З їх білосніжною красою (Дмит., Осінь.., 1959, 4); * Образно. Встають будинків силуети крізь риштовань мерехтливий гай (Сос., Щоб сади.., 1947, 116); * У порівн. Чи поганий, чи добрий май — у колгоспі хліб родить, як гай (Укр.. присл.., 1955, 372); // кого, чого, перен. Велика кількість. Раптом гай квіток з’явився, Наче ярая весна (Л. Укр., IV, 1954, 128); Цілий гай молодих дарувань, що виростають з року в рік, тішить наш погляд (Рильський, III, 1956, 379).
ГАЙ2, ГАЙ-ГА́Й, виг.
1. Уживається для вираження жалю, співчуття, заклопотаності і т. ін. Гай, гай! Чи міг же хто тоді подумать, що і Саул колись пророком стане? (Л. Укр., І, 1951, 430); — Я повіявсь до Болоньї… Гай-гай! і там правда колись була, "та загула" (Морд., І, 1958, 103); Гай, гай! Чи ви забулися, братове, Які то ночі в молодих літах Нам спати не давали! (Рильський, Вибр., 1940, 13).
2. нар.-поет. Уживається на початку речення як заспів у піснях. — У туркені, по тім боці, Хата на помості. Гай! гай! море, грай. Реви, скелі ламай! (Шевч., І, 1951, 200).
ГАЙ3, виг., у знач. присудк. сл., діал. Гайда. Ноги на плечі та й гай у долину (Фр., IV, 1950, 395).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 15.