ГОРОДИ́ТИ, роджу́, ро́диш, недок., перех.
1. Ставити що-небудь (огорожу, тин, паркан). — А що, Лавріне, чи будемо городити тин, чи, може, й без тину обійдеться? — сказав Карпо (Н.-Лев., II, 1956, 354); — Чи паркан городитиме? — дивувались люди, намагаючись розгадати наміри силача (Шиян, Баланда, 1957, 129).
◊ Горо́д городи́ти — починати копітку безуспішну справу. — Та чи варт тоді город городити? Чи не краще тоді вдома лишитися?.. (Коцюба, Нові береги, 1959, 81).
2. перен., розм. Говорити дурниці, нісенітниці і т. ін. — Ти, дитино, не бійся того, що там татко городить у своїй ображеній амбіції (Фр., VIII, 1952, 52).
◊ Городи́ти тереве́ні (небили́ці, дурни́ці і т. ін.) — те саме, що городи́ти 2. Нестор дивився на неї поблажливими, спокійними очима, як на дитину, яка городить теревені (Вільде, Сестри.., 1958, 572); Дурниці ти, Парамоне, городиш, все тобі жарти на умі (Ю. Янов., І, 1958, 459); Дорогою їх наздогнав Яків Плачинда.., їй [Любі] довелося городити Якову різні билиці й небилиці (Стельмах, І, 1962, 527).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 135.