ДАРЕ́МНО, розм. ДАРЕ́МНЕ.
1. Присл. до даре́мний. Раз Півень, риючись даремно у садку, Побачив ворох жита на току (Гл., Вибр., 1957, 210); — Краще кинути більше коштів на експлуатацію тих, що є, плантацій, аніж даремно витрачатись на цю… (Ле, Міжгір’я, 1953, 110); Мені здається, що ніколи Воно [хлопчик із села] не бачитиме волі ,.. Що так Даремне, марне пролетять Його найкращії літа (Шевч., II, 1953, 204); — Ото запал! Пізнаю героя Смоленська… Але пан даремно обурюється (Тулуб, Людолови, І, 1957, 9); —Алгебра дуже потрібна для лісоводів.. Даремно гніваєтесь на екзаменаторів (Чаб., Стоїть явір.., 1959, 66); // Безплатно, даром. Дворових теж задобрив: наділив їх даремно огородами, аби проживали .. у його, аби доглядали худоби (Мирний, IV, 1955, 204); // у знач. присудк. сл. Безрезультатно, марно. — Як я тоді плакала, як побивалася! Та все даремно… (Мирний, III, 1954, 164); Коли залишався [Філька] в палаті один, намагався заснути, але даремно (Шиян, Баланда, 1957, 106).
2. присл. Без серйозних підстав, причин; незаслужено (ображати, докоряти). — Чи не образив даремне Івана? (Коцюб., II, 1955, 221); Знала, що даремно образила подругу (Донч., V, 1957, 335).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 211.