ДОДЕ́РЖУВАТИ, ую, уєш, недок., ДОДЕ́РЖАТИ, жу, жиш, док., перех.
1. Не відпускати, примушувати кого-небудь перебувати де-небудь. Ой, десь же ти, моя мила, Да із шовку ізшита, Що ти мене та додержала Аж до білого світу (Укр.. лір. пісні, 1958, 123); Як же •він жалів її, як беріг та ховав од погляду людського, аби хоч якомога довше додержати біля себе та настановити до життя (Л. Янов., І, 1959, 309).
2. перен. Точно, без відхилень виконувати, здійснювати що-небудь обіцяне, загадане, необхідне і т. ін. Ви певні, що вони будуть додержувати присяги? (Фр., IV, 1950, 97); Співак закликав додержувати тиші (Головко, 1, 1957, 401); При записуванні фольклору Шевченко намагався додержувати наукових вимог (Життя і тв. Т. Г. Шевченка, 1959, 231); Своєї обіцянки матушка Раїса додержала (Донч., III, 1956, 32).
Доде́ржувати (доде́ржати) [свого́] сло́ва — виконувати обіцяне. Хто не додержує свого слова, той сам себе зневажає (Укр., присл.., 1955, 168); Я додержала слова: прийшла до Інни о восьмій годині ранку (Гур., Осок. друзі, 1946, 68).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 344.