ДОКОРЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ДОКОРИ́ТИ, рю́, ри́ш, док., кому, чому, розм. кого, що і без додатка. Виражати своє незадоволення з приводу чого-небудь, звинувачувати когось у чому-небудь; дорікати. Й не чула того вечора Маруся-наймичка, як хазяйка сварилася на неї за гаяння, як дорікала й докоряла (Вовчок, I, 1955, 353); Вона подивилась на мене повними зненависті очима, але не лаялась і не докоряла мені (Сміл., Сашко, 1957, 44); Мати жахалася, докоряла хтозна-кого (Горд., II, 1959, 188); — Ти плачеш? Цить, дитино моя! Я ж не хотів тебе нічим докорити (Фр., III, 1950, 61); Одна бабуся поставила [богунцям] мисочку вареної нечищеної картоплі, і ніхто потім в селі не докорив їй і не посміявся з неї (Довж., Зач. Десна, 1957, 147).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 354.