ДОРО́ГА, и, ж.
1. Смуга землі, по якій їздять і ходять. А дівчина При самій дорозі Недалеко коло мене Плоскінь вибирала (Шевч., II, 1953, 21); Іван стояв на дорозі, дивився їй услід (Шиян, Переможці, 1950, 38); // Штучно створений засіб для пересування, сполучення і т. ін. За сахарнею здоровий двір був закиданий сажнями дров: звідтіль тяглась залізна дорога до заводів (Н.-Лев., II, 1956, 207); Якось його.. лиха година занесла на ожеред соломи, звідки солому подавали підвісною дорогою до корівника (Вишня, II, 1956, 89); // Смуга, що лишається як слід після руху кого-, чого-небудь. Корабель наш розрізує воду — І дорога блакитна перлиста Зостається широка за нами (Л. Укр., І, 1951, 17); * Образно. Став перед нами острів із моря.. А місяць вимостив золотом дорогу до нього (Коцюб., II, 1955, 302).
◊ Бу́ти на бо́жій (оста́нній) доро́зі — бути при смерті. Позвав [Наум] панотця, той аж здивувавсь, що така здорова дівка у три дні, як занедужала, а вже й на божій дорозі (Кв.-Осн., II, 1956, 84); Бувши на останній дорозі і не маючи жодного.. приятеля, котрому довіряв би більше, ніж Джакомінові, приручив йому дівчинку свою, ..років десяти (Боккаччо, Декамерон, перекл. Лукаша, 1964, 326); Вибива́тися (ви́битися) на [широ́ку] доро́гу — після довгих шукань, невдач забезпечувати собі помітне місце в суспільстві. Тюрма лишилася десь позаду, як брудна помийна яма, яку довелося мені перейти вбрід, щоб вибитися на широку дорогу (Кол., На фронті.., 1959, 132); Забува́ти (забу́ти) доро́гу див. забува́ти; Зав’яза́ти доро́гу див. зав’яза́ти; Зійти́ з рі́вної доро́ги — почати вести ненормальне життя; збочити. Він уболівав тепер за своїх, ковалівських, щоб не дати їм знову зійти з рівної дороги (Кучер, Трудна любов, 1960, 266); Обмина́ти (обхо́дити) деся́тою доро́гою — не заходити куди-небудь, не зустрічатися з кимось. З того часу ресторани обминав [Боровий] десятою дорогою (Грим., Незакінч. роман, 1962, 151); Її й діти боялись, як вогню, сусіди вже і ті обходять десятою дорогою (Збан., Єдина, 1959, 142); Перейти́ доро́гу — захопити, зробити те, на що розраховував інший. — Нашому малому хтось дорогу перейшов!.. (Ю. Янов., II, 1958, 417); Проводжа́ти (провести́) в оста́нню (дале́ку) доро́гу кого — ховати кого-небудь. Коли найближчих, найдорожчих ми В останню проводжаємо дорогу, — Над нами мав скорбними крильми Шопенів марш (Рильський, Дал. небосхили, 1959, 63); Ска́тертю доро́га — уживається при потребі показати, висловити тому, хто йде, їде і т. ін., що за ним не дуже жалкують і без нього обійдуться. — Петруся нашого спитати, — хитнув [Артем] головою на перегородку, — і той знає, що до чого. А він… — Скатертю дорога! — каже. Ви бачили! (Головко, II, 1957, 447); Стоя́ти (ста́ти) на доро́зі; Попере́к доро́ги стоя́ти (ста́ти) — бути перешкодою комусь у досягненні чого-небудь. [Батура:] Я випадково став їм на дорозі… Треба зійти… (Корн., II, 1955, 250); — То, може, ти хочеш задля своєї шкури їм [страйкарям] поперек дороги стати? (Мур., Бук. повість, 1959, 23).
2. Місце для проходу, проїзду. Сплетені вусиками лози запиняють йому дорогу (Коцюб., І, 1955, 206); Всі з острахом одхилялись од нього й давали дорогу (Головко, II, 1957, 133); // перен. Доступ куди-небудь, можливість потрапити куди-небудь. Куди його послати, то найде дорогу (Вовчок, І, 1955, 346); Місто взято, цар в полоні. Що за славна перемога! От тепер уже одкрита Всім у рідний край дорога (Л. Укр., І, 1951, 377); Мені хочеться так підібрати акторів, дати їм такі ролі, щоб їм найменше довелося пробивати дорогу до вашого серця (Довж., III, 1960, 221).
◊ Заказа́ти доро́гу — закрити доступ кому-небудь кудись. Макуха запевняв, що боятись нема чого, що це свої місця, куди німчура й ноги не суне. Одного разу наскочили, так їм до третіх віників заказали сюди дорогу (Ю. Бедзик, Полки.., 1959,119); Заступа́ти (заступи́ти) доро́гу [у життя́] кому, перед ким — ставати перешкодою на життєвому шляху кому-небудь. Ніхто зараз не може перед нею заступити дорогу у життя (Коз., Сальвія, 1959, 192); Пробива́ти (проби́ти) собі́ доро́гу — добиватися успіхів у бажаній справі.
3. Перебування в русі (йдучи або їдучи куди-небудь). Остап і Соломія були стомлені дорогою (Коцюб., І, 1955, 353); Вона заходилась збирати чоловіка в дорогу (Збан., Переджнив’я, 1960, 276).
4. у знач. присл. доро́гою. Під час руху, подорожування куди-небудь. Довідавшись дорогою від хлопчика.., що Шакули померли, він, зітхнувши, промовив: — Прости їм, господи (Коцюб., І, 1955, 449).
5. Правильний напрямок для руху кого-небудь. Шлях у місто мені вже знайомий був, — кілька раз з дядьком та з дядиною їздили у ярмарок: нічого було питати дороги (Мирний, І, 1954, 73); // перен. Напрямок діяльності, шлях розвитку. — Ти знайшов собі дорогу, Ти знайшов собі мету, Але нам ніщо вважати Ту дорогу за святу (Фр., XIII, 1954, 360); Леся Українка була геніальною поетесою, вона йшла своєю власною дорогою, але Шевченко завжди для неї залишався високим зразком самовідданого служіння народові (Життя і тв. Т. Г. Шевченка, 1959, 635); Спільна дорога у всіх [дівчат], та окремий у кожної шлях (Рильський, Орл. сім’я, 1955, 5).
Вихо́дити (ви́йти) на ві́рну доро́гу — ставати на правильний шлях у своїй діяльності. Ледве вийшовши з тупика на вірну дорогу, я знов пішов назад (Моє життя в мист., 1955, 56); По доро́зі: а) в одному напрямку з ким-небудь. — Сідай, дівчино, на мій віз, я підвезу тебе до Ланів, мені по дорозі! (Вовчок, І, 1955, 351); б) попутно, мимохідь. Гостювала [дочка знайомих] в Журбівці в тьоті, що за лікарем.. Та оце по дорозі й до нас заїхали [з братом] (Головко, II, 1957, 248); в) разом ідучи, їдучи. Дядько Гордій про лист згадав, що казав ото Давид по дорозі, але Зінька цього вже не чула (Головко, II, 1957,173); Пока́зувати (показа́ти) доро́гу [да́лі] — не погоджуватися з чим-небудь, не задовольняти прохання кого-небудь. На що вже Нестір був майстер проситися, але і йому раз у раз показували дорогу далі (Гончар, Таврія.., 1957, 17); Туди́ й доро́га кому — хто-небудь того й заслуговує, не вартий співчуття. Вона сиділа, сиділа, та як крикне на мене: — Вішайся, дурна бабо! Туди тобі й дорога! І пальцем не поворухну! (Ю. Янов., І, 1954, 59).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 378.