ЖИЛЕ́ЦЬ, льця, ч.
1. Той, хто живе в будинку, квартирі, кімнаті. Від крику та гуку, що піднімався на вулицях, прокидалися жильці (Мирний, І, 1954, 318); Спершу вони сиділи вдвох, далі почали надходити й інші жильці кімнати (Гур., Наша молодість, 1949, 43).
2. рідко. Той, хто взагалі десь живе. * Образно. Прокинулось усе. Обізвалась трава голосами тисячі своїх жильців: коників, метеликів, жуків (Мирний, II, 1954, 318).
◊ Не жиле́ць [на цьо́му сві́ті] — хто-небудь має поганий вигляд, поганий фізичний стан і може швидко померти. — Не жилець він, ні, не жилець! — промовив, махнувши рукою, Грицько. — Таким кашлем.. старий печінки всі порве (Мирний, І, 1954, 304); — Учись! Ой, учись, Олег! — сказала [мати] гаряче, схвильовано, пильно дивлячись на нього. — Чує моє серце: не жилець уже я на цьому світі (Ряб., Жайворонки, 1957, 217).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 529.