ЗА́ЙДА, и, ч. і ж., розм. Людина, яка прибула, прийшла звідки-небудь, не тутешня. — Я так і думав, що ви тут в Києві зайда, бо тут прохачі під монастирями теж усе приходьки (Н.-Лев., IV, 1956, 310); Ми, — хто лежав, а хто вже й сидів на соломі, — дивилися на привітного зайду, що невідомо звідкіля та як отут опинився (Коз., Гарячі руки, 1960, 16); // зневажл. Чужоземний загарбник. У Іванкових словах горить полум’яна ненависть до зайд-чужоземців (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 112); Багато зайд було у нас за тисячу літ історії, а де вони? Де їхні могили? (Ю. Янов., І, 1954, 92).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 133.