ЗАКАРБО́ВУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗАКАРБУВА́ТИ, ую, уєш, док., перех.
1. Карбуючи, роблячи засічки, позначати, відмічати що-небудь. — Оцю сосну ми й закарбуємо собі (Ю. Янов., II, 1958, 126); // Фіксувати, зображувати на чому-небудь або в чомусь. Відвідувачі виставки побачать картини і скульптури, в яких пензель і різець закарбували риси героїв нашого часу (Рад. Укр., 17.IX 1961, 1).
2. перен. Закріплювати в думці, надовго запам’ятовувати. Хвилини дві чи й три стояла [Таня] перед дзеркалом, закарбовуючи в пам’яті кожну рисочку свого обличчя в цю рішучу, незабутню мить (Ряб., Жайворонки, 1957, 114); [Варвара:] І закарбуй собі в пам’яті: можна повернути втрачене здоров’я, можна навіть повернути молодість; двох речей тільки жодна сила людині повернути не може: життя і честі (Галан, І, 1960, 499).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 139.