ЗАРУ́БУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗАРУБА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех. і без додатка.
1. Убивати сокирою, шаблею іт. ін. [Голос покликача судового:] Зволив божистий цезар-імператор, щоб Кнея Люція скарать вигнанням, Руфіна ж і Прісціллу зарубати (Л. Укр., II, 1951,543); Вдерлись [врангелівці ] опівдні в присиваське село Строганівку, ..зарубавши край шляху німого пастуха (Гончар, II, 1959, 275); // Убивати на м’ясо (свійську птицю). — Хоч сердься, хоч ні, а я звеліла ..зарубати п’ять індиків (Н.-Лев., І, 1956, 143).
2. Робити зарубку на чому-небудь. З-під сокири, дрібніючи, білим пір’ям осипаються тріски, все тоншають ніжки, вже час і зарубувати їх долотом (Стельмах, II, 1962, 34).
◊ Заруба́ти [собі́ ] на но́сі: а) добре, надовго запам’ятати. — Чуєш, — звернувся [Павло] до куркуля. — Ми тебе не зачепимо. Але зарубай собі на носі, якщо ти й надалі будеш таким псом, — смерті не минеш! (Автом., Коли розлуч. двоє, 1959, 438); б) укріпитися в певному намірі, думці і т. ін.; вбити собі в голову. — Не я буду, а панування добуду! — зарубала вона на носі і ніколи не викидала з голови (Мирний, IV, 1955, 33).
3. розм. Вганяти сокиру в дерево. Він перехрестився, хопив у обі руки величезну сокиру з довгим, міцним топорищем і, замахнувши нею понад головою, зарубав щосили в грубший копець [кінець] ботюка (Фр., І, 1955, 368).
4. тільки док. Почати рубати. — Зітнемо по гілці, Буде по сопілці З яворонька того. — Сказали — цюкнули: Крів [кров] дзюрчить з явора; Зарубали знову — Чують тиху мову (Граб., І, 1959, 318).
5. гірн. Розкривати пласт (руди, вугілля і т. ін.), готуючи його для відбою. Дуже поширеними нині вибійними механізмами, які відбивають і зарубують вугілля, є відбійні молотки, врубові машини і комбайни (Наука.., 9, 1959, 13).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 297.