ЗАЦІ́ДЖУВАТИ, ую, уєш, недок., рідко, ЗАЦІДИ́ТИ, іджу́, і́диш, док., перех. і неперех., вульг. З силою ударяти кого-небудь, у щось. Одному [ворогові] в зуби заціджував [Мамай] дерев’яним тупим кінцем [ратища], гостряком списа проштрикував другого (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 389); Карпо, як стріла, знявся і зацідив у вухо першого хлопця (Мирний, І, 1954, 250); [Петро:] А мені хочеться Соломона зацідить. Ух, сверблять руки! (К.-Карий. II, 1960, 226).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 396.