ЗВІВА́ТИ, а́ю, а́єш і ЗВІ́ЮВАТИ, юю, юєш,недок., ЗВІ́ЯТИ, зві́ю, зві́єш, док.
1. перев. 3 ос., перех. Відносити, відкидати вітром що-небудь. Давно злетіла шапка з голови Андрійка.., а вітер звівав ясні кучері з розпаленого чола (Оп., Іду.., 1958, 661); Вітер зараз звіяв її [кресаню] в долину і підхопив на голові в Юри довге волосся (Коцюб., II, 1955, 340); // Здувати, струшувати вітром що-небудь. Як вітер повіє, то росоньку звіє, А моє серденько в тяжкій тузі мліє (Укр.. лір. пісні, 1958, 137); // Вітром очищати зерно від полови і т. ін.
Мо́вби ві́тер зві́яв кого; Наче звіяло кого, безос.— хто-небудь раптово, дуже швидко зник. Таємний старець вник із неї [вершини гори], ..мовби його вітер звіяв (Фр., VIII, 1952, 133); Антип враз посуворішав і так глянув на них [дітей], що всіх шістьох наче звіяло з долівки — так проворно випурхнули на лежанку, а з неї — на піч (Логв., Літа.., 1960, 9).
2. тільки 3 ос., перех. Пронизувати вітром, проймати холодом. * Образно. Швидко так пройшла весна.. Це ж вітри з снігами Звіють, звіють синю даль Люттю — холодами (Шпак, Вибр., 1952, 48); // безос. Звіяло [Якова] усього холодком, сполоснули гарячі хвилі образи (Вас., II, 1959, 64).
3. тільки 3 ос., неперех., рідко. Повівати. — Ми разом пастушили в полонині.. та й звіяв студений вітер, гейби взимі… (Коцюб., II, 1955, 352); // безос. Зоря червоніє; З лук прохолодою звіва (Граб., І, 1959, 201).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 478.