ЗВІ́СТКА, и, ж.
1. Повідомлення, вість про кого-, що-небудь. [Іфігенія:] Хоч би мені вітри принесли звістку, Чи там живий ще мій шановний батько І люба матінка… (Л. Укр., І, 1951, 161); Уже четвертий місяць, а про Павлуся ніякої звістки (Барв., Опов.., 1902, 238); — Що ж, хлопці, сіяти вже сьогодні не будемо, запрягайте — і на Троянівку. Цю звістку прийняли, як і належало,— весело (Тют., Вир, 1964, 86); Звістка про смерть князя розлетілася по городах і оселищах (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 19); * Образно. Зсипають у теплі льохи Картоплю і буряки — Бо шле вже зима з дороги Про себе спішні звістки (Вирган, Квіт. береги, 1950, 42); // перев. одн., від кого. Коротке письмове повідомлення, лист від кого-небудь. Минали тижні й місяці, минув і рік, а звістка від сина так і не прийшла (Ле, Опов. та нариси, 1950, 286); // тільки мн., рідко. Відомості, дані про кого-, що-небудь. Жадаєте біографічних звісток? Подаю вам кілька фактів (Коцюб., III, 1956, 218).
◊ Подава́ти (пода́ти, дава́ти, да́ти і т. ін.) зві́стку: а) сповіщати, повідомляти про кого-, що-небудь. Цигуля подає зрідка звістку про себе: оце вже одбув каторгу, на поселення вийшов… (Головко, II, 1957, 404); А козаки було, як треба дать звістку, що йдуть, то й запалять березу або друге яке дерево над Дніпром (Вовчок, І, 1955, 92); б) виявляти себе яким-небудь чином. Марина подає звістку: або стихенька пісню заспіває, або зачукика малого (Мирний, IV, 1955, 231).
2. розм. Знак, ознака чого-небудь. Іде [писар] до нього і кахикає, і уси закручує — се вже така звістка, що з письма стане говорити (Кв.-Осн., II, 1956, 179).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 488.