ЗВІ́ШУВАТИСЯ, уюся, уєшся, недок., ЗВІ́СИТИСЯ, звішуся, звісишся, док.
1. Опускатися вниз, залишаючись у висячому положенні; звисати. Тонкі кінчики винограду були жовто-зелені й звішувались з сірих скель (Н.-Лев., II, 1956, 136); Тоді я, звісившися головою вниз у яму, ..налапав на сучку цямрини кінець того шнура (Фр., IV, 1950, 18); Поник юнак… Не гляне зором ясним, і з кулемета звісилась рука… (Сос., Солов. далі, 1957, 34); // Низько нахилятися (про голову). Довго мовчав [Дмитро], роздумував, очі стали похмурими, голова на груди звісилась (Стельмах, II, 1962, 391); // на що, до чого. Опускаючись донизу, спадати на що-небудь. Вуса двома мотузочками звішувались на підборіддя (Рибак, Що сталося.., 1947, 145); — Натанцювалася? — запитала пані, оправляючи на доньчиній голівці волосся, що звісилося на чоло (Л. Янов., І, 1959, 129); Очі йому горіли, безкозирка збилася на потилицю, чорний чуб звісився через око мало не до губи (Смолич, Мир.., 1958, 184).
2. на кого — що. Повисати усією своєю вагою на кому-, чому-небудь. Звішуючись на його руку, вона так голосно реготалася, що аж луна розлягалася по дворах (Мирний, III, 1954, 197); Худий чорний чолов’яга.. аж перехилився з передка, неначе от-от мав упасти на коней, звіситись на них зігнутими у ліктях руками (Стельмах, II, 1962, 176).
3. над чим. Виступати над чим-небудь; нависати. Вони сіли на скелі, що звішувалась над самою водою (Фр., VI, 1951, 309); Замети снігу звішуються над стріхою (Н.-Лев., II, 1956, 385).
4. з чого, на що, над чим. Перегнувшись через що-небудь, низько нахилятися. — Якиме! — гукаєте ви, звішуючись з воза (Мирний, IV, 1955, 310); У ту ж хвилину кінська голова наткнулась на купку людей, а над нею звісився козак, немов шукав чогось на землі (Коцюб., І, 1955, 350).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 489.