ЗРИНА́ТИ1, а́ю, а́єш, недок., ЗРИ́НУТИ, ну, неш, док.
1. Підніматися з глибини води на поверхню; випливати. [Водяник (до Русалки):] Іди на дно! Не смій мені зринати три ночі місячні поверх води! (Л. Укр., III, 1952, 192); Де-не-де щось чорне швидко пливло по воді, то зринаючи нагору, то знову потопаючи (Гр., І, 1963, 420); Дельфін поринає углиб і зринає (Зеров, Вибр., 1966, 372); * Образно. [Недобитий:] Думка б ушкварить веселої, а струни, буцім на злість тобі, загудуть сумної і розбуркають в старечім серці колишнє лихо.. і діла колишні, діла давні, незабутні зринуть наверх і плавають перед очима (Кроп., V, 1959, 10).
2. перен. Стрімко підніматися, злітати вгору. То жайворонки, зринувши в блакить, Співали у безумнім забутті (Рильський, Урожай, 1950, 84); Сліпучо-білими стрілами зринули вгору одна по одній три сигнальні ракети (Кач., Вибр., 1953, 390); // Раптово з’являтися, показуватися. Над містом зринали і розсипалися вгорі фейєрверки (Сміл., Пов. і опов., 1949, 178); Червоними, білими й жовтими плямами з тієї зелені мальовниче зринали дахи будинків (Баш, Надія, 1960, 163); [Олізар:] Ну, а чого ж то слізки на очі зринули? (Вас., III, 1960, 442).
3. перен. Виникати, зароджуватися (про думки, почуття, рішення і т. ін.). Тут до Енея звернувшись, хоробрий Ахат обізвався: «Сину богині, яка в твоїм серці зринає ухвала?» (Зеров, Вибр., 1966, 238); Коли вночі поглянеш за Дніпро, На вогники Микільської слобідки, Відчуєш враз, як лагідне тепло В душі зринає, сам не знаєш звідки (Дмит., Київські кручі, 1962,18); На хвилинку в лейтенанта зринуло припущення, від якого радісно забилося серце (Панч, Іду, 1946, 36); // Поставати, з’являтися (в уяві, пам’яті, думках і т. ін.). [Князь:] О боже! Із-за неї в тямці Зринає образ дорогий, коханий Моєї жінки (Фр., IX, 1952, 215); Зринуло чомусь в пам’яті і власне дитинство, злидні вдома, поневіряння по наймах… (Гжицький, Опришки, 1962, 133); Немов з туманної далини зринули такі знайомі риси Настусі. Гострий носик, зелені крапинки на обличчі, широко посаджені витрішкуваті очі (Збан., Малин. дзвін, 1958, 119); // Ставати відчутним, виявлятися, проявлятися. Отоді все зле та тихе, що було за душею в одрадян, зразу вивернулось зі споду, зринуло наверх (Мирний, IV, 1955, 254); Все незрозуміле й таємниче, всі побоювання, які [Сахно] щойно заспокоїла, зринули знову ще з більшою силою (Смолич, Прекр. катастр., 1956, 49).
ЗРИНА́ТИ2, а́ю, а́єш, недок., ЗРИ́НУТИ, ну, неш, док.
1. Починати звучати, доноситися (про звуки). Тужлива пісня зринає з сопілки та не розважа сумного серця (Коцюб., І, 1955, 181); Зринали якісь невиразні далекі й таємні лісові звуки (Коз., Вибр., 1947, 87); Гурт змішався, як тільки зринув гудок паровоза (Чендей, Поєдинок, 1962, 47); Юрба заворушилася, перебіг шелест, зринули вигуки (Смолич, Реве та стогне.., 1960, 73); // тільки недок. Лунати, чутися час від часу. На тисячі гектарів, на багато кілометрів у просторах розкинулись ці степові каменоломні, над якими то тут, то там зринають вибухи (Гончар, Тронка, 1963, 287); Чувся тихий гомін матросів і солдатів, часом зринав тихий сміх, гострий жарт (Кучер, Чорноморці, 1956, 439).
Зрина́ти (зри́нути) з уст (губі́в) — те саме, що Зрива́тися (зірва́тися) з язика́ (з уст, губі́в) (див. зрива́тися). Хай жодне слово пусте 3 уст не зрине (Рильський, II, 1960, 9).
2. тільки док., з чого і без додатка. Звільнитися від якоїсь прив’язі, пут і т. ін. або вислизнути, зірватися з чого-небудь. «Дончак» став на диби, перервав навушник і зринув з вуздечки, що залишилася в Дмитрових руках (Чорн., Потік.., 1956, 289); Він дбайливо ув’язував себе якомога міцніше, щоб не зринути з петлі, не зірватись (Гончар, III, 1959, 102).
3. Раптово залишати якесь місцеперебування; кидати якусь роботу і т. ін. Сергійко, як тільки зринав із дому, забував про материні накази і запотиличники, робив своє (Тют., Вир, 1964, 26); Хай вам біс! Коли я вже зрину звідси на якусь тихішу будову або майну в місто (Гончар, Тронка, 1963, 260).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 704.