ЗІТХА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.
1. Робити глибокі вдих і видих, посилено дихати (звичайно під впливом якихось почуттів). Олеся лежала, як труп, і тільки перед вечором почала важко зітхати та дихати, не розплющуючи очей (Н.-Лев., III, 1956, 162); Ночами йому, видно, гіршало, бо чути було, як він зітхає в темряві, стримуючи біль, поскрипує зубами (Гончар, III, 1959, 177); Матроси тихо зітхають, зиркаючи раз у раз на Марію (Кучер, Чорноморці, 1956, 444); * Образно. Цілу ніч до зорі я не спала. Прислухалась, як море шуміло. Як таємная хвиля зітхала — І як серце моє стукотіло (Л. Укр., І, 1951, 65).
2. по кому — чому, рідко об кому — чому. Сумувати, журитися за ким-, чим-небудь. Та й було об чому зітхати: після смерті князя добро його узяли в опеку [опіку], дожидаючи сина з столиці (Мирний, IV, 1955, 31); // по кому, розм. Бути закоханим у кого-небудь. Грицько був хлопець «геройський», як говорили про нього на селі: рослий, сильний, відважний… А до всього ще і вродливий. Не одна дівчина зітхала по ньому (Головко, II, 1957, 514).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 580.