КАЗА́ТИ, кажу́, ка́жеш, недок., перех. і без додатка.
1. Передавати словами (думки, почуття тощо); висловлювати, говорити (у 2 знач.). — Та ми се з шляху зблудилися, Галю! — каже козак, всміхаючись (Вовчок, І, 1955, 323); — Піду,— сказав Осел, — хоч що вже буде! Побачимо, чи правду кажуть люди, Що нібито відвага сльози ллє, А в добрий час меди і вина п’є (Гл., Вибр., 1951, 136); Каже мати: — Ну, сідайте,— ой які ж ви молодці! (Тич., II, 1957, 231); // Розповідати що-небудь. — Не можу швидко заснути, так мені казки кажуть (Кв.-Осн., II, 1956, 247); [Марина:] Ось послухайте сюди: давайте позатуляємо вікна та й будемо казок казати! (Вас., III, 1960, 255); // 3 ос. мн. Ходять чутки, поголоски; розповідають. Кажуть, що Вісник доходить через цензуру до Москви (Коцюб., III, 1956, 227); [Дженні:] Там [у Венеції], кажуть, гарно (Л. Укр., III, 1952, 19).
До сло́ва ка́жучи, у знач. вставн. сл.— до речі, у зв’язку зі сказаним. Таке обмеження сфери творчості не раз підкреслювалось не тільки критикою, але й інтелігентним читачем, який, до слова кажучи, в останні часи значно виріс (Коцюб., III, 1956, 239); Пра́вду ка́жучи, у знач. вставн. сл.— уживається на потвердження правдивості сказаного; по суті. Була то, правду кажучи, звичайна крамарська буда, яких безліч в Італії (Л. Укр., III, 1952, 740); Як [то] ка́жуть, у знач. вставн. сл.— як прийнято говорити. Не плакали друзі, Бо сльози, Як кажуть, Солдати в обози Здають ще до першого бою (Воронько, Тепло.., 1959, 58).
◊ Бода́й не каза́ти — краще не говорити, краще не згадувати. І що ж я там побачила? Бодай не казати!.. (Л. Укр., III, 1952, 730); Каза́ти собі́ на (в) ду́мці (думка́х) див. ду́мка; Крізь зу́би каза́ти див. зуб; Не вам (не тобі́) ка́жучи — між іншим. Не вам кажучи, бачив я, як за ту цяцечку дехто рідного братика віджалував, рідну країну занехаяв.. (Вовчок, VI, 1956, 277); — А тут, не тобі кажучи, ростуть дочки так швидко, наче на дріжчах [дріжджах]! (Н.-Лев., І, 1956, 121); Ні́чого й каза́ти — не можна заперечувати. [Xаненко:] Гарно, нічого й казати, Вмієш ти слова складати. Грає кров, а розум чахне (Фр., XIII, 1954, 364); Що й каза́ти — само собою розуміється; звичайно. А сама мене виводить на стежечку… Я пішла… Що й казати! (Вовчок, І, 1955, 206); Свободолюби — що й казать, Свободу бідну захищать Приїхали з-за океану (Павл., Бистрина, 1959, 15); Що не кажи́ (не кажі́ть) — безперечно; звичайно. Що не кажіть, Гоголь душею і натурою наш (Мирний, V, 1955, 410).
2. Наказувати комусь робити що-небудь. І каже [Швачка] сідлати Коня свого вороного (Шевч., II, 1953, 126); По обіді зараз дідуньо казав йому газету читати (Л. Укр., III, 1952, 633); * Образно. Воно [серце] жить не хоче, не хоче журиться.— Журись,— каже думка, жалю завдає (Шевч., І, 1951, 5).
3. перен. Свідчити про що-небудь. Блискучі очі говорили, що вже не одну ніч не давала вона [думка] йому спати, а скрипуче перо казало, з якою болістю виливалась вона на білім папері… (Мирний, І, 1954, 319); Її закриті очі і зблідле обличчя та обважніле тіло казали мені, що вона була нежива (Досв., Вибр., 1959, 184).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 70.