КИ́РПА, и, ж., фам., зневажл.
1. Короткий, задертий догори ніс. Хома зараз тут свою кирпу тиць! (бо він у нас кирпатий на всю околицю) (Барв., Опов.., 1902, 191); Три волосинки під кирпою, та й ті стирчать на всі вітри (Баш, На землі.., 1957, 69).
◊ Води́ти за ки́рпу кого — манити обіцянками, обманювати кого-небудь. — Нехай лиш Турн, що верховодить І всіх панів за кирпи водить, З Енеєм порівня плеча (Котл., І, 1952, 276); Гну́ти (де́рти, задира́ти, заде́рти і т. ін.) ки́рпу — гордовито триматися, зазнаватися. Тепер, бач, у пани лізе [голова], кирпу гне… (Мирний, II, 1954, 187); Казали, що якийсь молокосос половиною села хоче правити, кирпу дере, старших ображає (Кучер, Прощай.., 1957, 407).
2. Про людину з таким носом. [Галя:] І я говорила з товаришем Коваленком. [Панас:] Ну, ти вже брешеш! Про віщо б парторг МТС розмовляв з такою… кирпою? (Мам., Тв., 1962, 479).
3. перен., нар.-поет. Смерть. Ні, голубе! Вже не таким тузам Кабаки кирпа втерла! Вже Бонапарт.., Да і того на дно до пекла вперла! (Г.-Арт., Байки.., 1958, 126).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 152.