КЛЕ́ПКА, и, ж. Кожна з опуклих дощечок, з яких складається бочка, діжка й т. ін. Ой у полі озеречко, Там плавало відеречко, Соснові клепки, а дубове денце (Нар. лірика, 1956, 261); Самий, Один-однісінький, бувало, Сидить собі у бур’яні Та клепку теше (Шевч., II, 1953, 319); На подвір’ї стояла чиясь стара бочка, я позбивав обручі і вийняв дві клепки (Сміл., Сашко, 1954, 14).
◊ Кле́пки розсо́хлись у кого; Кле́пку загуби́ти; Нема́є (не вистача́є, браку́є) одніє́ї (тре́тьої, деся́тої і т. ін.) кле́пки [в голові́] у кого, кому, зневажл. — бути дурнуватим, несповна розуму. [Прокіп:] У твого чоловіка трохи клепки розсохлись (Корн., II, 1955, 117); В його і тепер не всі вдома, а ззамолоду зовсім-таки не було одної клепки в голові (Н.-Лев., II, 1956, 19); — Як на що інше, так у нього десятої клепки не вистачає, а на це вистачило (Гончар, Таврія, 1952, 49); Кле́пку вставля́ти (вста́вити) кому, ірон.— повчати, на розум наставляти кого-небудь.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 180.