КЛИ́НЕ́ЦЬ, кли́нця́, ч.
1. Зменш.-пестл. до клин. [Гарасим:] Ти колов коли дрова? Оце коли клинець не йде, то так його й кинути? (Мирний, V, 1955, 89); Великі князівства мали стяги великі, чотирикутні, схожі на велетенські вітрила, часом з двома-трьома довгими клинцями внизу (Скл., Святослав, 1959, 524); Підстрижена клинцем борода повисла над обличчям (Кач., II, 1958, 13).
◊ Клинці́ підбива́ти: а) (до кого) залицятися. — Дарма все до Оришки клинці підбиваєте! Що ви знайшли в ній? (Автом., Так народж. зорі, 1960, 257); б) (під кого) інтригувати проти кого-небудь. — Цей підлеглий не підбивав під мене клинці, не говорив, що в нього все гурчало б дні й ночі, аби він став директором МТС? (Стельмах, Правда.., 1961, 347).
2. діал. Забитий у стіну кілочок для вішання чого-небудь. Новеньке ситце на клинці, а старе під лавою (Номис, 1864, № 5316).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 182.