КОВІ́НЬКА, и, ж.
1. Палиця з загнутим кінцем. Петрусь, із дивною ковінькою в руках, сів на своїм місці й почав оглядати залу в бінокль (Крим., Вибр., 1965, 339); У лівій руці він ніс папку, правою спирався на ковіньку (Бурл., Напередодні, 1956, 43).
◊ Ма́тері його́ (її́ і т. ін.) кові́нька, лайл.— уживається для вираження незадоволення, обурення, досади тощо. — А досадно, матері його ковінька, що несила нам їм назад відіслати гостинців (Стар., Облога.., 1961, 48); — Раніше була нашому брату дорога на Січ, а тепер.. нема куди податися, бо скрізь пани та закони, матері їх ковінька (Стельмах, І, 1962, 340); На ру́ку кові́нька кому — цього тільки й треба кому-небудь; до речі комусь. — Інший побоїться і близько до мого двора підійти. А мені і на руку ковінька! (Кв.-Осн., II, 1956, 248).
2. діал. Вид дитячої гри, що нагадує хокей.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 205.