КОНО́ВКА, КОНІ́ВКА, и, ж.
1. Те саме, що відро́ 1. Почав [пан] іти поруч зо мною, хоч я несла коновки в обох руках (Фр., III, 1950, 103); Грядки хтось поливав недавньою порою. Коновка бо в траві стояла із водою (Міцк., П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 28); * У порівн. Надворі ллє дощ немов із коновки (Коб., І, 1956, 86).
2. Висока, здебільшого звужена вгорі кварта. Зачепила [княгиня] рукавом срібну коновку, повну вишнівки, да й розлила по всій скатерті (П. Куліш, Вибр., 1969, 129); Випивали скілько мочі Аж до самої півночі… Мужики — то конівками, А баби — то все чарками (Манж., Тв., 1955, 214); Дівчина.. внесла на таці куманці й карафки з горілками і ковані з срібла коновки (Панч, Гомон. Україна, 1954, 92).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 261.