КРИВИ́ТИ, кривлю́, кри́виш; мн. кри́влять; недок., перех.
1. що. Те саме, що викривля́ти 1. Лице — сухе і чорне — тремтить, .. страх його кривить та корчить… (Мирний, І, 1954, 360); Дивляться: чоловік криве дерево направляє, а рівне кривить (Калин, Закарп. казки, 1955, 42).
◊ Криви́ти гу́би (ро́та, уста́): а) робити гримасу, виражаючи незадоволення, презирство. Юра.. виструнчується, презирливо кривлячи губи набік (Смолич, II, 1958, 50); б) ставитися до кого-, чого-небудь зневажливо, з презирством. Вона ходила змалку на завод І на хліб свій чорний не кривила рот (Павл., Бистрина, 1959, 205); Криви́ти душе́ю див. душа́; Криви́ти очи́ма — скоса поглядати. Зсутулюючись він обережно і пильно кривить очима на склянку (Стельмах, І, 1962, 194).
2. кого, перен., розм. Те саме, що передра́жнювати; перекривляти. На Христю — як насіло: не було такого двору, з якого вона, вийшовши, не кривила хазяїв (Мирний, III, 1954, 42); Він кидав на дівчат груддям.., кривив їх, висунувши язика (Вас., І, 1959, 154).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 340.