КУРІ́ТИ1, кури́ть, рідко курі́є, недок. Горіти слабо, виділяючи при цьому дим. Вкине [Чіпка] у піч гнилої соломи,— тліє вона там собі та курить (Мирний, II, 1954, 193); Тільки перед завісою.. горіло кілька ламп; одна з них, проти капітана, просто куріла (Досв., Вибр., 1959, 100); У руках ще куріла цигарка — підніс [Тихін] до вусів, затягся жадібно нею раз, удруге (Головко, II, 1957, 115); // Сповнювати повітря димом. Черевата піч потріскалась,— диміла, куріла (Мирний, І, 1949, 140); — Укритий кіптявою й прахом Берліна, він [солдат] щойно вийшов з бою й весь ще курів на осонні біля Бранденбурзької брами (Довж., І, 1958, 279).
Дим кури́ть — димить. Ззаду так як дим курить, Степ кругом синіє (Бор., Тв., 1957, 63).
КУРІ́ТИ2, ри́ть, недок. 1. Підіймати куряву вгору. Каменем вислані улиці, зранку политі, щоб не куріли, вилискувались на сонці широкими сірими кругляками (Мирний, III, 1954, 257); Ідуть полки. Курять шляхи походні (Бажан, І, 1946, 138); // Здійматися вгору (про пил, сніг, туман і т. ін.). З шинелі летять клапті сукна і курить пилюка (Тют., Вир, 1964, 499); Осінній степ.. лежав тепер у чорних ранах, і тільки над ними ледь-ледь курів туманець відпару (Стельмах, І, 1962, 635); Над землею курів парок, хвилями гойдалося легке сріблясте марево (Грим., Незакінч. роман, 1962, 206); // чим. Те саме, що парува́ти1 1. Під гарячим сонцем степ курів пахощами й вигравав веселкою барв (Панч, III, 1956, 66); // безос. Над хвилястими зеленими ланами житів куріло синюватим маревом (Коз., Серце матері, 1947, 73).
◊ Аж [пил] кури́ть — дуже, інтенсивно, із запалом. Бились-бились — аж курить, аж іскри скачуть (Укр.. казки, 1951, 80); — Ласій таки курник будує.— Будує? — Аж пил курить (Збан., Переджнив’я, 1960, 386).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 409 - 410.