ЛЯ́ДА, и, ж.
1. Рухома покришка, дверцята, що прикривають отвір всередину чого-небудь. Він хижку з лободи зліпив Та ще з огудини дві ляди Неначе двері притулив (Гл., Вибр., 1951, 195); Підняла [Ася] з землі важку дубову ляду і зручно спустилася в отвір (Досв., Вибр., 1959, 423); Засмаглий танкіст відкриває гримучу і ковану ляду (Бажан, Нашому юнацтву, 1950, 12); * У порівн. Глухо, наче ляда підземелля, грюкнули ковані залізом двері (Кол., Терен.., 1959, 261); // Отвір, люк з такою покришкою, дверцятами. Нав’язавши брудну ганчірку на палицю, я виставив її в ляду. Кілька куль пронизало її одразу (Ю. Янов., II, 1958, 72); Венцель провів нас у підвал, до якого була ляда з кухні (Минко, Вибр., 1952, 337); // Покришка, якою закривають скриню; віко. [Трохим:] Панове громадо! Нещастя сталось — батька убила ляда од скрині!.. (Кроп., IV, 1959, 235); Вона підняла ляду скрині, дістала ряднину (Скл., Святослав, 1959, 82).
◊ Закри́й ля́ду, лайл. — закрий рота, не розмовляй. — Я встряв до розмови, а він.. так на мене вовком як глянув.. — Ляду, — каже, — старий, закрий свою (Кос., Новели, 1962, 33).
2. Відкидна полиця або віконниця в крамниці, що застосовується як прилавок. В кожній крамниці коло дверей одчинена ляда в вікні й обперта на стовпець (Н.-Лев., І, 1956, 50); Петро Оском’юк.. за крамаря. Стояв за лядою й продавав (Март., Тв., 1954, 330).
3. Частина ткацького верстата, через яку проходять нитки основи і якою прибиваються одна до одної поперечні нитки. Застукала ляда; Бігає човник відтіль і відсіль… Човник і ляда — ткачеві порада; Берди і цівки — ви хліб мій і сіль! (Щог., Поезії, 1958, 104); Руки вже важчають — влітку від сапки, серпа, взимку від веретена і ткацької ляди (Стельмах, І, 1962, 136).
4. Рухома покришка над годувальним коритом у сажі. Загнала [Маруся поросят], приперла колодкою ляду в хлівці (Григ., Вибр., 1959, 34).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 577.