МЕ́РВА, и, ж., діал. М’ята, терта або зопріла солома. Лукина.. висмикнула з хлівця з загати жменю потерті та мерви (Н.-Лев., III, 1956, 358); Коли відчинились хатні двері, на Кузьму війнуло тяжким духом перепрілих онуч, перестоялих в цеберці помий та аміачних випарів від мерви, на якій, згорнувшись калачиком, лежало теля (Іщук, Вербівчани, 1961, 191).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 674.