МОНАСТИ́Р, я́, ч.
1. Релігійна громада ченців або черниць, що з належними їй землями та капіталами становить церковно-господарську організацію. Зібрав Олексій Галочку і випроводив її у монастир (Кв.-Осн., II, 1956, 347); За Ярослава виник під Києвом Печорський монастир, що відіграв велику роль у справі поширення освіти серед правлячих класів Київської Русі (Іст. СРСР, І, 1956, 44); // збірн. Члени цієї громади. Монастир уже не спить (Коцюб., II, 1955, 109).
2. Церква, будівлі й територія, належні цій громаді. Далеко від міста на високій скалі стояв багатий жіночий монастир (Фр., IV, 1950, 152); Подивився чорт — а монастир мохом заріс, а в монаха борода до землі (Калин, Закарп" казки, 1955, 54).
◊ Підвести́ під монасти́р — поставити когось у скрутне становище. — Вони — хитрі жінки, і мати і дочка, вони вам наговорять такого меду, що обіруч не піднести, а нишком і підведуть під монастир — такі вони! (Вовчок, І, 1955, 377).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 794.