НА́ГЛО. Присл. до на́глий 1, 2. Максим успокоювався, не кричав уже та нагло задержав коні (Стеф., І, 1949, 204); 3 морських просторів нагло налетів поривистий вітер (Збан., Сеспель, 1961, 5); Грицько Вересай помер нагло (Бурл., О. Вересай, 1959, 8); — Скажи, коню, до кого це Ви так нагло гнались? (Шевч., II, 1953, 331).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 49.