НАГОВО́РЮВАТИ, юю, юєш, недок., НАГОВОРИ́ТИ, ворю́, во́риш, док. 1. перех. і без додатка. Розповідати, повідомляти, говорити багато чого-небудь. Пасинок твій моєму Іллі дурниці наговорює (Горький, Діло Артам., перекл. за ред. Варкентін, 1950, 78); Чорновусий полковник підсів до нього і, випиваючи чару за чарою, почав наговорювати всячини (Ле, Україна, 1940, 214); Кайдашиха взяла чарку і наговорила приказок живим і мертвим повнісіньку хату (Н.-Лев., II, 1956, 280); — Моя Олена була особливо привітна та балакуча. За сніданком наговорила стільки всякої всячини, що іншій на тиждень вистачило б (Грим., Подробиці листом, 1956, 73); — Наговорив, набалакав і швиденько втік, а ти думай, чоловіче, що робити, — торкнувся [Мірошниченко] рукою до потилиці (Стельмах, II, 1962, 101).
◊ Наговори́ти [, що] на вербі́ гру́ші [росту́ть] див. гру́ша; Наговори́ти по́вну ха́ту (по́вні ву́ха) — дуже багато сказати, розповісти. [Андрій:] Незабаром он мати з дачі повернеться, то зразу наговорить повну хату (Мороз, П’єси, 1959, 247); — Наговорив ти мені, Іоне, повні вуха, — засміявся Петру (Чаб., Балкан. весна, 1960, 413); Наговори́ти сім мішкі́в (кіп) греча́ної во́вни див. во́вна.
2. неперех., на кого — що, розм. Зводити наклеп, безпідставно обвинувачувати кого-небудь у чомусь. Всі знали Боруха, навіть годили йому, щоб часом він не наговорював чого на дочок (Н.-Лев., І, 1956, 141); — Чого дарма наговорювати на людей, — підводить вгору райдужні повіки Матвій і повертає голову до Октава (Стельмах, І, 1962, 92); Чого то вже вони [вороги] на Бруса не наговорили? Хоч голову йому зараз знімай (Кв.-Осн., II, 1956, 140).
3. перех., розм. Спонукати до якого-небудь вчинку; підбурювати, підбивати. — Дім [писар].. підпоює мужиків, наговорює їх проти мене (Н.-Лев., IV, 1956, 165); Цар прийшов подивитись і наговорює млинаря продати коня (Калин, Закарп. казки, 1955, 64).
4. перех. і неперех., розм. У забобонних людей — нашіптуючи заклинання, накликати на кого-, що-небудь якесь лихо. [Жінка:] Бачили її [відьму] перед тим, як вона ходила при місяці кругом хати, чимсь кропила її та наговорювала,, от і пожар від того (Вас., III, 1960, 51).
5. перех., розм. Говорити для записування іншою особою; диктувати. [0льга:] Дорогий синочку, цього листа пише тобі наша вчителька, а я наговорюю (Корн., Чому посміх. зорі, 1958, 13).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 51.