НАРУ́БУВАТИ, ую, уєш, недок., НАРУБА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех.
1. Зрубувати яку-небудь кількість чогось. Нарубала [лисичка] дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сіла та й їде (Укр.. казки, 1951, 28); Хворосту вмить нарубавши, де берег стрімкий височіє, Ми юнака поховали (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963, 211); // Рубаючи, заготовляти певну кількість чого-небудь. Цілими днями сидів [Павло] на печі, іноді виходив з хати, щоб принести води або нарубати дров (Тют., Вир, 1964, 371).
◊ Наруба́ти дров див. дро́ва.
2. гірн. Відколюючи від пласта, видобувати яку-небудь кількість корисних копалин. Вони вертали після зміни, нарубавши ешелон вугілля (Ю. Янов., Мир, 1956, 268); Не злічити, як багато нарубав вугілля тато (Уп., Вірші.., 1957, 174).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 178.