НЕВІДРИ́ВНИЙ, НЕОДРИ́ВНИЙ, а, е. Якого не можна відривати від чого-небудь; тісно пов’язаний з чимсь; нерозривний. Життя й діяльність Карпенка-Карого невідривні від театру (Укр. літ., 9, 1957, 74); Радість і щастя людини невідривні від щастя колективу, від процвітання Радянської держави (Літ. газ., 7. VIII 1959, 1); // Який діє або здійснюється безперервно, не припиняючись (про погляд, увагу). Медже мовчала і тільки дивилася на дитину невідривним, повним розпачу поглядом (Тулуб, Людолови, II, 1957, 411); Ладигін продовжував мовчати, але його очі з невідривною увагою дивилися на Буданова (Ткач, Крута хвиля, 1956, 146).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 264.