НЕВІ́РНИЙ, а, е.
1. Непостійний, нетвердий у поглядах, стосунках з ким-небудь; який порушує вірність; зрадливий. Важко стало на душі од одної чутки, що в його дружина невірна (Стор., І, 1957, 24); Шевченко обняв жаданого гостя. Все обурення, всі образи на невірних друзів, які забули його в біді, розтанули (Тулуб, В степу.., 1964, 184); * Образно. Ну ж бо повідай про долю невірную, З донькою все розділи (Дн. Чайка, Тв., 1960, 286).
2. Який викликає сумнів, недовір’я; обманливий, ненадійний. Йде мисливець по заметах вбрід… Все видніше і усе чіткіше — Лисячий невірний, хижий слід (Бичко, Вогнище, 1959, 83); // Небезпечний, непевний. Опортуністи ведуть партію на невірний, буржуазний шлях.. (Ленін, 19, 1950, 125); // Нечесний. Забрали радянські бійці Степана Гаплика за те, що видавав німцям наших людей та постягував собі невірним шляхом краденого добра (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 138).
3. Слабий, тьмяний, миготливий. Дорога вита. Скелі й нетрі. Невірне світло жовтих фар. І от на висоті Ай-Петрі Ми опинились — вище хмар (Рильський, III, 1961, 44); Невірний вогник освітив низьку, врослу в грунт хатину (Стельмах, І, 1962, 139).
4. розм. Не такий, як потрібно; непідхожий, поганий. — Від чужого невірне слово почуєш, то як то його переносити, а то ж, дочко, від свого?! (Мирний, І, 1954, 222); // Непорядний (про людину). Як скажуть вам, що я гіркий пияк, Що я невірний, що в гріхах закляк, — Це правда (Мисик, Біля криниці, 1967, 317).
5. розм. Який не відповідає дійсності; помилковий. Орлюк не дуже-то полюбляв військових кореспондентів. Їх фронтові нариси здавалися йому поспіль невірними (Довж., І, 1958, 301); Ленін завжди боровся як з дослівщиною, буквалізмом, так і з невірними, неточними перекладами (Мовозн., VII, 1949, 27); // Неправильний. — У тебе зовсім невірне уявлення про інтелігенцію. Ти дивишся на неї очима дореволюційного мужика (Тют., Вир, 1964, 42).
6. розм. Який не довіряє іншим; схильний до недовір’я. Є ж такі, що нині подружили, А були невірні, як Хома. (Павл., Бистрина, 1959, 175): Гнат цапає його [сина] за шиворот, відкидає у сніг і рипить хромовими чобітьми далі, вірний революційній правді і невірний сльозам ворога. Тадик рветься до батька, кричить, очі його паляться вовчим вогнем (Тют., Вир, 1964, 415).
◊ Хома́ неві́рний — про людину, яка сумнівається, не вірить у що-небудь (за євангельською легендою про апостола Хому, який не повірив повідомленню про воскресіння Христа). — А ти, дурню, й повірив? — перебила його Параска. — Казала ж тобі: не вір і не йди… А таки поліз, Хома невірний! (Мирний, IV, 1955, 385).
7. заст. Який визнає іншу у порівнянні з ким-небудь релігію. — Унадились ми, козаки, до невірного турка… (Вовчок, І, 1955, 343); // у знач. ім. неві́рні, них, мн. Ті, хто визнає іншу у порівнянні з ким-небудь релігію. Яскравими фарбами малював він колишню славу й велич татарського племені, його бої з невірними (Коцюб., І, 1955, 292); Буде на козакові хоч мала провина, панські лакузи такими його муками карають, що й невірних перевершують (Панч, Гомон. Україна, 1954, 32).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 266.